Новини Івано-Франківщини – Панорама Новини Івано-Франківщини – Панорама Я добре пам’ятаю, як ще до 2014 року в Україні з’явилась мода поводитися “по-європейськи”.
Принаймні у моєму оточенні це насамперед означало переходити дорогу лише на зелене світло, навіть якщо на вулиці не було машин. За тих, хто перебігав на червоне, було соромно. Як же більшість із нас розчарувалися, коли вперше потрапивши до ЄС по безвізу, ми побачили, що у деяких містах це правило “зеленого світла” не шанують. Про це пише ВВС.
Щось частково схоже відбувається зараз, коли через війну з України виїхало понад 6,5 мільйонів українців, і багато з них потрапили у Європу вперше. Позаду виснажлива мандрівка до кордону, ночі в притулках, часто розміром із стадіон, де поруч із тобою ночують ще сотні людей.
Українці вдячні за турботу, але починають обживатися у нових для себе країнах, і деякі реалії ЄС їх розчаровують. Останні тижні соцмережі заполонили пости про те, як “вдома краще”.
Розуміння та підтримка
Чого бракує українцям? Багато хто не скаржиться, а лише сумує за тим, що залишилось в Україні.
“Сумую за моєю кавоваркою, за іграшкою, із якою засинала, сумую за метро, сумую за друзями своїми і дитини, які тепер у різних країнах, сумую навіть за перфоратором у сусідів о 7 ранку в суботу”, – цей список, який я склала з уривків розмов і повідомлень між людьми, нескінченний.
Деякі кажуть, що сумують за українською мовою, яку за кордоном, звісно, зрідка почуєш.
Однак це залежить від країни – на моїй вулиці у Варшаві, де я тимчасово проживаю, кожна друга людина говорить українською. Українці працюють тут всюди – у кафе, готелях, магазинах, перукарнях.
Не всі люблять, коли їх питають про війну. У Польщі не питають, всі читають однакові новини.
Але коли поїхати далі, трапляються конфузи. “Одна жінка у Стокгольмі якось побачила, як я плачу. Хотіла підтримати, але видно не знала, як, і спитала, скількох людей, крім найкращого друга, я ще втрачала”, – розказує Іра. Її це спантеличило, хоч потім між жінками і зав’язалась хороша розмова.
У Німеччині з розумінням складніше. Напругу, яка виникла там із приїздом українців, відчуваєш навіть із заголовків новин. Це у Ганновері дозволили автопробіги з російськими прапорами, у Франкфурті-на-Майні проходила демонстрація з гаслами “проти дискримінації російськомовних”, а на 9 травня заборонили і російські, і разом із ними українські прапори, щоб не було провокацій.
Одна моя знайома була обурена, коли потрапила у Німеччині на престижний онлайн-тренінг для психологів, які працюють із насиллям, а трохи менше половини групи виявилися росіянами.
“Ми запитали у організаторів, чому нас про це не попередили. А вони відповіли, що зробили так спеціально – щоб примирити нас із росіянами”, – розповіла жінка.
Бюрократія: кілька годин життя у черзі
Найбільший біль українців – це стояння за кордоном у чергах за різними папірцями. Навіть посол України у Британії Вадим Пристайко це помітив.
Виступаючи минулого тижня у Вестмінстері, він сказав, що біженці “розчаровані зростаючим дискомфортом та боротьбою з різними системами у ЄС”, і попри небезпеку ракетних ударів по всій країні, більше мільйона з них уже повернулися додому.
Ось у Польщі, щоб отримати ідентифікаційний код, який дозволяє без обмежень користуватися тими ж послугами, що і місцеві, навіть на початку квітня українці могли стояти у черзі весь день.
У Варшаві та інших великих містах вони займали чергу під офісами за декілька годин до відкриття, а часом і вночі, але перед ними вже були люди. Я на свій код чекала 6 годин, і в черзі надивилась усякого – дорослі спали на стільцях, п’ятирічну дитину через збитий графік знудило.
Після цього треба було відсидіти ще пару годин у черзі на оформлення банківського рахунку, тож я вирішила перенести це на наступний день. На цей рахунок у Польщі нараховують соцвиплати, а ще одні виплати – вже від ООН, треба отримувати в іншій живій черзі.
Офіс ООН працює лише у Кракові та Варшаві, куди треба приїжджати з дітьми. Я бачила сім’ю, у яких було п’ятеро дітей.
Вони приїхали до Варшави і мусили провести там ніч, щоб зранку піти в ООН, але в притулок біля вокзалу пустили заночувати лише матір і чотирьох дітей. Її сину було за 12, таких дорослих уже не пускають. Тому він і тато (чоловіків теж не пускають) спали на вокзалі.
Але добре, що їм взагалі далі гроші. На вокзалі, де я волонтерю понад два місяці, я бачила людей, які поверталися в Україну, так і не дочекавшись виплат, а своїх грошей у них уже не залишилось.
“В Іспанії все ще більш бюрократично і довше, ніж у Польщі”, – розказує Оля, яка була у чергах у Варшаві, але знаючи іспанську, вирішила виїхати у Мадрид.
Щоб жити там, а головне – за потреби під час війни заїжджати в Україну, що з різних причин важливо для багатьох біженців, – треба мати два документи, каже Оля. Перший отримати легко, а за другий треба платити, заповнювати різні анкети, а також чекати понад місяць.
Ще складнішим виглядає життя в Ірландії. Там, розповідає Наталія Міняйло, яка виїхала з Києва з донькою, якій лише 1,3 року, взагалі не існує уже звичних для нас банківських онлайн-додатків.
Усі соцвиплати потрібно отримувати на пошті особисто, а щоб відкрити банківський рахунок, треба чекати три тижні та зібрати купу документів.
Та жінка не скаржиться: “До всього звикаєш”.
Їжа: дорого, незвично, мало
У деяких країнах скрутно з їжею. У Польщі це чути дивно. Біля місця, де я живу, готують борщ, деруни, котлети по-київськи. І навіть спосіб приготування вареників, який ще недавно називали “по-російськи”, у місцевих закладах перейменували на “по-українськи”, розказують поляки.
Ціни там – на рівні “Пузатої хати” в Києві, часом і дешевше. Разом із тим, не завжди є можливість їсти вдома – квартири у великих містах часто без мікрохвильовок і плит.
Ще у Польщі складно знайти рибу, а у супермаркетах Грузії – багато російських продуктів.
У Ірландії, каже Наталя Міняйло, головна страва – картопля, вдень і ввечері. А рідке у цій країні не люблять. Можна знайти хіба крем-супи. “Хочеться борщу, але поки що живемо у готелі, не можемо готувати”, – розповідає вона.
Натомість Ярослава Шеремета, яка живе у Німеччині, український борщ приготувати просто не може. Друзі, за її словами, кажуть те саме. “Що туди не кинь – все одно він буде солодкий. Смак не той, що у нас”, – каже вона.
Дівчина скаржиться і на ціни у супермаркетах: те, що у Києві обходилось у 300 гривень, тут 30 євро. Фрукти і овочі, каже Ярослава, як пластик, відділів кулінарії, як вдома, немає. Та і усього, як в Україні, тут у супермаркеті не купиш.
Наприклад, якщо хочеш гречки, або “творогу” – тобі в “російські” магазини. Це німецькі мережі, але зі звичними для українців, росіян і поляків товарами, розповідає Ярослава. Та ходити тут зараз, каже вона, неприємно, є ризики наштовхнутися на хамство росіян.
“Взагалі я зрозуміла, наскільки Україна багата продуктами – тут, у ЄС, нібито єдиний ринок, багато всього, а по факту у нашому “Сільпо” імпортних товарів набагато більше”, – говорить дівчина.
Втім, за її спостереженнями, їжа у Німеччині якісніша, ніж в Україні. У Ярослави діабет, вона готує для себе за кордоном ті ж страви, що вдома, однак цукор так само високо не піднімається.
“Наша їжа, мені здається, не стільки гірша, скільки жирніша, ситніша”, – каже вона.
За кордоном, і не лише у Німеччині, українцям складно звикнути і до графіка роботи магазинів. Вони закриваються рано, здебільшого о 20-ій, а в неділю взагалі не працюють.
“За роботою я можу забути про це, – говорить Ярослава. – Але так і харчові звички змінюються: у Києві я могла вийти по продукти хоч вночі, хоч у 4 ранку, а тут так не працює, і у супермаркеті дорогою додому теж нічого не купиш – мусиш подбати про їжу завчасно”.
Медицина: черги і ще раз черги
Найбільше за все українські біженці скаржаться на медицину в ЄС.
У різних країнах свої правила, але якщо підсумувати, то швидка приїжджає швидко, а на прийом до лікаря треба чекати довго. У Австрії – два-три тижні, розповідають про свій досвід українці, на плановий огляд до профільного лікаря у Франції – до 6 місяців.
Найменше скарг на Польщу. Тут можна потрапити до лікаря доволі швидко, але є інші нюанси.
“Я чекала у Польщі 5 годин, щоб зробити МРТ, жива черга всюди”, – розказує Ірина Мазіпчук.
“Ти приходиш, кажеш, що тобі потрібно, – пояснює вона далі правила польських лікарень. – А далі черга, щоб заповнити анкету, черга, щоб лікар оглянув, черга, щоб зробити МРТ, черга, щоб дали виписку – словом, черга, щоб встати в чергу там, де мали би працювати талончики”.
Одного разу Ірина чекала дві години, щоб просто поставити підпис лікаря.
У Галини з Києва була інша ситуація. Раптово захворів її маленький син, з очей витікало щось наче гній, піднялася температура. Мама хотіла придбати йому очні краплі, але для них треба рецепт, а його виписує лікар. Записатися вдалося швидко – лікар прийняв жінку з дитиною в той же день.
Але коли вона прибігла в аптеку з папірцем, виникла нова проблема. “Виявилося, що на папірці мені забули поставити печатку, і довелось вертатися у лікарню знову”, – розповідає Галина.
Але важливим є не так папірець, як сам рецепт – а це просто код, який лікар диктує пацієнту, а той – аптекарю, і коли Галина прибігла в аптеку назад, виявилось, що їй сказали неправильний код.
Так бігати туди-сюди довелось кілька разів, хоча потім з’ясувалось, що цей код існує й онлайн.
“Нерозуміння медичної системи – це велика проблема українців”, – каже Вікторія Іванова з Харкова, яка супроводжує жінок до та після пологів, і чула уже багато скарг на медицину в ЄС.
За її словами, українці не знають, як оцінювати ефективність медичної системи, і безпідставно ображаються на черги і, “що їм не призначили всі аналізи відразу”, чи не виписали купу ліків.
“У нас ти можеш попасти до лікаря тут же, щойно тобі щось “здалося”, і отримати аналізів та фуфломіцинів на 5 тисяч”, – каже Іванова, вказуючи на неефективні витрати грошей в Україні.
“У ЄС, якщо твій стан потребує негайної допомоги, ти її отримаєш без всяких черг. А як (не потребує – Ред.), то чекатимеш, залежно від стану, від кількох годин до кількох тижнів. Нічого страшного, можна і зачекати, але отримати справжню медицину, а не її імітацію”, – каже жінка.
Висновки на майбутнє?
Експертам не подобаються ці вибірки, які складають українці, які тимчасово живуть за кордоном.
“Жодна людина не сказала про чудовий громадський транспорт, зелень, зручні вулиці, якими приємно ходити. Жодна не зауважила чистоту повітря і води. Жодна не була вражена звичайними державними школами, де все є, всі дружні й не беруть грошей”, – написала журналістка та освітня експертка Зоя Звиняцьківська, читаючи пости біженців у соцмережах.
“Всього цього люди не бачать, що означає, що для них це не є цінністю”, – додала вона, й зробила висновок, що українці також не розрізняють хороше планування міста від поганого, а відтак влада на місцях, куди вони повернуться, у майбутньому не заморочуватиметься цими “непопулярними” реформами, на які багато років вказують урбаністи.
“Думаю, більшість українців і досі б ненавиділи Уляну Супрун”, – такий висновок про перспективи медреформи робить із розповідей людей Вікторія Іванова.
Однак українці, розповідаючи про своє нинішнє життя поза домом, і самі підкреслюють, що їхні враження зараз упереджені.
“Ми просто хочемо додому”, – зізнаються люди при розмові.
Читайте також:
Kalush Orchestra назвали українця, який придбав трофей Євробачення за 900 тисяч доларів