п’ятниця , 27.05.2022

Історія родини Глущенків, яка з Маріуполя добиралася до Франківська (ФОТО)

З Маріуполя вони виїхали 18 березня, після того, як на їхнє подвір’я прилетів снаряд. Їхній будинок потрощений осколками, серед подвір’я здоровенна вирва. Вони ж усі дивом залишилися цілими.

У Франківську родина Глущенків мешкає вже тиждень у хостелі, який зробили волонтери з цокольного приміщення у новобудові. Тепер тут затишний тимчасовий дім. Тут м’які ліжка, коврики на підлозі, шафки для одягу, а головне тут тепло й безпечно, пише Репортер.

Мрія збулася

В єдиній великій кімнаті й мешкає велика родина Глущенків – шість людей і чорна лабрадорка Беті. Вона якраз розляглася біля бабусі й, висолопивши язика, солодко дрімає.

Голова сімейства – пан Віталій – каже, що Беті нині головний двигун, який штовхає й тримає родину в тонусі. Гуляти з нею треба багато.

Його дружина – пані Людмила – говорить, що у Франківську вони вже освоїлися. Старший брат чоловіка вже влаштувався на роботу. Вони з чоловіком поки шукають. Сини вчаться дистанційно. Старший Віталій – в 11 класі, а на рік менший Андрій – вчиться на першому курсі коледжу. Віталій записався в один із франківських ліцеїв. Каже, спершу боявся, мовляв, ліцей, а він зі звичайної школи. Але наука тут, каже, досить легка. Отримує 12-ки.

Глущенки багато мандрували Україною, особливо, подобалось у Карпатах. Бували на заході України двічі на рік.

“Я навіть мріяла Різдво чи Великдень відсвяткувати десь тут, – каже пані Людмила. – От, мрія збулася…”

Ще у Франківську їм подобається, що поруч річка. Вода для них дуже особлива.

Пані Людмила з посмішкою показує багато фото з моря. От, як на Водохреща сини купалися, чи як вони на санках гасали по замерзлому морі. Розказує, що на Новий рік дітям і чоловіку подарувала сертифікат на поїздку на квадроциклах по замерзлому берегу.

“Ми дуже любимо море, – усміхається пані Людмила. – Є маріупольці, які на море раз в рік ходили, а ми влітку – щодня. І взимку ходили. Льоду так гарно нагрібає на берег. Якраз цієї зими були на морі, то я ще кажу: «Боже, як нам пощастило, що ми маємо таке щастя поруч”.

«А Маріуполь в останні роки як розбудували! Він такий красивий! Мали оголосити культурною столицею», – не вгаває жінка й знову гортає фотоальбом, аби показати великодні й новорічні інсталяції Маріуполя. Фото з фестивалів і різних мистецьких подій, куди ходили усією родиною. Нічого не пропускали.

“Місто настільки розвивалося, вірили, що з ним ніколи нічого не буде. А тут… – зітхає пані Людмила. – У нас була купа планів. У нашого Віталіка мільйон ідей – для себе, для нас. Він у 17 років відкрив свій ФОП. У нього на PROMі було чотири онлайн-магазини. Ще займався прокатом електросамокатів, зробив молодіжну організацію і вони ходили парки прибирати”.

Стратегічний запас

Після 24 лютого, згадує пані Людмила, земля не переставала гудіти. То більше, то менше. Десь з 8 березня почала літати авіація. Раз в чотири години випускали снаряди. То вони рахували.

“Один десь упав, другий, – згадує жінка. – Значить, на чотири години можна видихнути. А потім було, що кожні 20 хвилин колошматили”.

Майже одразу не стало світла, води й газу. У будинку постійно +5. Їжу готували на вулиці – на вогнищі. У них свій будинок у приватному секторі, тому було легше, бо мали мангал, дрова.

“А ті, хто у квартирах, об’єднувалися під’їздами й разом готували, – розказує жінка. – Збирали решітки з холодильників, зверху ставили на цеглу й так варили їжу. Так багато людей і загинуло, бо прилітали осколки чи було пряме попадання”.

Розказують, що спочатку вони їли тричі на день, потім двічі, а далі раз.

“От, у вас вдома сильні запаси були? – питає пан Віталій. – Ні, бо ти знаєш, що завтра підеш у магазин і купиш. А все закрили, термінали не працюють. Все. Не було керівника, який би налагодив роботу. Наш мер один з перших виїхав з міста, за що маріупольці йому ладні горло перегризти. Дочекалися моменту, коли почали бомбити райони, і люди тупо мародерили від безвиході. Хто встиг, той щось взяв, а комусь нічого взагалі не лишилося. Раз сказали, що розбомбили оптовий ринок, мовляв, їдьте щось візьміть. Я приїхав, а не можу. Це ж крадіжка! Потім приходить розуміння, що в тебе родина велика, їм треба щось їсти. Як не візьмеш, то хтось візьме. Це всередині настільки мучило. Я досі себе не можу простити”.

Пані Людмила дістає з шафи коробку фініків й викладає на тарілку до кави. Каже, це з того ринку в пам’ять лишилися. Возили їх всюди й не відкривали, бо це був їх стратегічний запас. Тільки недавно відкрили.

“Не вірилося, що це відбувається. Здавалося, що ти прокинешся зранку і нічого не буде, – каже пан Віталій. – Там було так, що ти лягаєш ввечері і думаєш – скоріше би ранок. Вранці прокидаєшся – скоріше б вечір. Інших думок просто нема”.

“Ти ще й без зв’язку, – до розмови підключається його брат. – Не знаєш, що відбувається, нічого не розумієш. Інформації – нуль”.

Стало рівне місце

17 березня їм на подвір’я прилетів снаряд. За дві години до цього чоловіки на вулиці обрізали аличу. У двох кварталах від них почалися танкові бої. Потім, пригадує син Віталій, вони почули сильний вибух в районі автовокзалу. Пішов дим.

“Мама вибігає, аби бігом йшли в дім, – згадує хлопець. – Потім ще раз впало – вже ближче. Вже й на вулиці пил піднявся”.

“За вісім будинків від нас будинок просто вщент рознесло – стало рівне місце, – говорить жінка. – Поруч шість будинків також роздроблені – без даху, вікон, дверей. Сусіди збіглися рятувати, якщо хтось є. Один дім загорівся, побігли тушити. Чоловік і діти також побігли допомагати. Людей було багато, відер не вистачало. І ми пішли додому. Нам також прилетіло – менше як за десять метрів. Чудом вціліли. Діти з собакою сиділи у підвалі, то хвилею аж кришку погребу зірвало”.

Також двері коли вилітали зачепили бабусю – її рука зараз у гіпсі. А решті – нічого. Й на диво вціліли автівки. Після цього вирішили остаточно, що будуть їхати.

Кажуть, збиралися ще й раніше, але з міста вже не випускали. Усі машини розвертали, бо обстрілювали.

“Хто обезбашений, той вискакував, а хтось попадав під обстріл, багато це бачили і розверталися, – говорить глава сімейства. – Ми вже також зібрали все необхідне, покидали в машини, аби виїздити. Під’їхали родичі й сказали, що ту дорогу, якою наче був коридор, обстрілюють. Ми й осіли, мовляв, завтра. І так завтра, завтра. А десь 2 березня зник зв’язок. Жодної інформації та новин”.

У тишу

Глущенки їхали трьома машинами – вони й знайомі. Згадують, що проїхали 17 блокпостів і на кожному все вивертали, чоловіків роздягали, чи нема патріотичних татуювань. Ще вони на кермо, всюди на машини пов’язали білі простирадла. Так робили всі, хоча це не рятувало, бо все одно обстрілювали.

“Це у вас тут блокпост, може, новина, у нас вони з 2014 року, але в кого місцева прописка – проїздили без проблем, – говорить старший Глущенко. – А ми коли виїздили з міста і де завжди стояв наш блок пост – нікого не було. За кілометри два якийсь новий. Під’їздимо, питаю, якою дорогою краще їхати на Запоріжжя? А він такий до мене: «А нащо на Запоріжжя – там Україна. Вам краще сюди». Ми навіть спочатку не зрозуміли, що це був не український блокпост”.

Тому на наступних блокпостах, коли зупиняли й питали, куди прямують, чоловік відповідав коротко: «У тишу», «У спокій». Кажуть, від Маріуполя до Запоріжжя проїздили територіями, де висів триколор.

В дорозі, коли з’явилася мережа, їм почали дзвонити близькі. «Боже, там істерики були у всіх, плачі. Ми кажемо, що все добре, ми живі й здорові», – говорять Глущенки.

Попри те, що мережі не було, Віталій щодня писав рідним повідомлення, про те як вони прожили день. Такий вів щоденник у повідомленнях. Відправляв з надією, що десь зловить мережу, й рідні дізнаються, що вони живі.

“Інколи в деяких районах мережа з’являлася, – говорить пан Віталій. – А були такі відчайдухи, що лізли на висотки, бо там зв’язок ловив, аби хоч смс відправити. Люди давали їм свої телефони. Це було дуже ризиковано”.

Цінність на одній полиці

Крім Беті у тимчасовому прихистку в око впадають три невеликі іконки. Це найцінніше з небагатьох речей, які забрала з собою родина. Пані Людмила розказує, що ця дуже дорога, бо вони її разом купували. коли були Святогірській лаврі.

“Ще одна дорога мені іконка стоїть на підвіконні – її мені подарував дядько, – розказує жінка. – Сказав, що чомусь саме її захотів купити для мене. Також не могла її залишити. А це маленькі сувеніри, які діти собі позабирали. Іграшкову «Теслу» старшому сину подарували друзі на 16 років. Його ціль була – у 18 років купити «Теслу». Ця іграшка завжди стояла на видному місці, як те, до чого треба йти”.

Ще пані Людмила показує хендмейдові іграшки – подарунки дітей. Дуже їй дороге в’язане мишеня, яке син замовив і купив у знайомої, аби і її підтримати та й мамі зробити приємність. З цінностей і дитячі фотоальбоми та весільні фото.

“Ми досі не розуміємо як ми вціліли. Це якесь чудо Боже, – говорить Людмила Глущенко. – Узагалі Бог нам помагав. Я щодня, коли ми були в Маріуполі, дякувала Богу за те, що він нам стільки всього дає. От, вночі він нам послав температуру мінус 10. Хоч в хаті холодно, але у нас залишки м’яса не зіпсувалися, бо холодильник не працював. Десь 10-15 березня пішов сніг. І ми дякували за це, бо з даху в каструлю натопилася вода, і вже можна помитися. Кожну річ можна сприймати по-різному”.

Читайте також:
Прикарпаття прийняло понад 140 тисяч вимушених переселенців (ВІДЕО)

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*