вівторок , 13.04.2021

80-річний храм на Майзлях та доля його священиків

Один з найулюбленіших і найкрасивіших храмів Прикарпаття – храм Царя Христа в Івано-Франківську відзначив свій ювілей — 80 років з дня освячення, яке відбулося 1 жовтня 1938 року.

Історія його цікава і складна, навіть трагічна, бо зазнавав і руйнування, і відродження, пише РІСУ.

«На колишньому поселенні Княгинин-Майзлі у місті Станиславові, де жили ремісники, на початку 20 століття виникла потреба збудувати храм, — розповідає настоятель парафії Царя Христа, ігумен монастиря отців-василіян отець Йосафат Хаймик ЧСВВ. – Частину землі під його будівництво взяли від товариства «Просвіта», яке її тут мало, а частину викупили у місцевої мешканки. Початок будівництва припадає на 1926-1928 роки. Були певні труднощі, бо архітектура його достатньо непроста.

Тодішній єпископ Григорій (Хомишин) звернувся за сприянням до єпископа Перемишльського Йосафата (Коциловського), який мав досвід будівництва подібних церков. Той, в свою чергу, до василіан, щоб взяли будівництво під свою протекцію. Вони приїхали до Станіславова разом зі спеціально найнятими майстрами і достатньо швидко завершили спорудження храму.

Отже, в жовтні 1938 року храм було урочисто освячено єпископом Григорієм (Хомишиним). На освяченні були також присутні єпископ Йосафат (Коциловський) та президент Карпатської України Августин Волошин».

Після Другої світової війни до влади в Західній Україні прийшли комуністи. Почалися масові репресії, особливо жорстоко проти Церкви. Монахів почали переслідувати чи не найпершими.

Серед тих, кого заарештували і вислали до Сибіру, був ігумен івано-франківського монастиря отців-василіян єпископ Григорій (Балагурак). Там він помер.

єпископ Григорій (Балагурак)

«Єпископ був високоосвіченою людиною і суспільно активною, — розповідає отець Хаймик. — Саме тому радянська влада вважала його особливо небезпечним. Перепоховати отця Балагурака вдалося отцю Дам’яну Богуну, василіянину, який теж відбув заслання.

Він назвався його племінником і забрав тіло в Україну, до Івано-Франківська. Зараз триває беатифікаційний процес щодо єпископа Григорія (Балагурака)».

За часів радянської окупації у приміщеннях монастиря отців-василіян і храму Царя Христа була частина НКВС, потім школа. В самій церкві розміщали цех, де заготовляли на зиму овочі, пізніше тут розмістився державний архів.

1991 року, після здобуття незалежності Україною, монахи-василіяни повернулися до монастиря у колишньому Станіславові — Івано-Франківську.

Отець Никодим Гуралюк, тепер настоятель монастиря отців-василіян у Погоні, на початку 90-х взявся відновлювати монастир василіан і храм Царя Христа. Священик бачив як храм перетворювали у руїну.

«У 80-х роках, живучи в Івано-Франківську, проходячи по Трускавецькій вулиці попри церкву на Майзлях, а я уже був монахом у підпіллі, зауважив як на усі вікна ставили решітки. Робітники, які ставили їх, залізли в купол над святилищем і віднайшли там книги, які заховали монахи, коли залишали монастир, — розповідає отець Никодим. — Ті книги почали викидати і скидати у вогнище на подвір’ї.

Це для мене був дуже неприємний момент. Знав також, що в церкві був засольний цех огірків та помідорів. Вантажівками заїжджали прямо до церкви. Очевидці пізніше розповідали, що робітник, який зрізав хрест з церкви, керував такою машиною. Так сталося, що вона наїхала на нього і він загинув.

А відродження храму почалося 8 липня 1990 року. Я приніс з дому ікони, які мав. Сусіди поприносили хто що міг – стіл, обруси, килими. Такою була перша відправа. Відтоді відправи відбувалися щонеділі.

Я написав листа до влади області, щоб колишній кінотеатр, який був у приміщенні монастиря, передали у власність церкви. 22 серпня 1990 року я уже жив у касі кінотеатру. Пізніше забрав з Тлумача отця Йосифа Даниловича. Якось облаштували побут. І взялися за відновлення церкви.

Влада дозволила перенести архів і 21 вересня 1990 року богослужіння відбулися у самому храмі. Хоча був він ще знищений і порожній. Взялися за ремонт – сам різав скло і склив вікна, місив бетон, штукатурив, білив. Виліз на купол і довелося вичищати звідти купу бруду, якого нанесли птахи.

Але не дивлячись на труднощі, відчували особливе піднесення хотілося щось робити. До слова, після руйнації у церкві збереглися лише розписи двох вівтарів з зображеннями Богородиці та Ісуса».

Під керівництвом отця Никодима Гуралюка у церкві Царя Христа мідною бляхою перекрили три куполи. Він розпочав добудову до приміщення монастиря, яку продовжив наступний ігумен — Дмитро Григорак.

Одна з перших парафіянок, які відвідували храм Царя Христа після його повернення, Марія Легінь розповіла як відновлювали храм і монастир.

«На початку 90-х, коли церкву почали відновлювати, я була свідком як це відбувалося, — ділиться пані Марія. – довелося вкласти величезну працю особливо отцям, які першими сюди прийшли після руїни. Вони розбирали архівні стелажі, виносили купи сміття. Отець Никодим Гуралюк разом з отцем Йосифом Даниловичем лише вдвох місили і носили бетон.

Отець Йосиф мав рану на нозі, яка ніколи не гоїлася, а одного разу ще й зламав руку. Свого часу він перебув заслання до Сибіру, але все-рівно тут важко працював. А отець Никодим, пригадую, зовсім без страхівки кріпив хрест на куполі церкви і потім там його освячував».

Колишній ігумен монастиря отців-василіян і настоятель парафії Царя Христа в Івано-Франківську отець Володимир Пальчинський — той, хто завершив відновлення храму і монастиря, його ремонт і оздоблення.

Отець Пальчинський – священик з підпілля, чимало витримав за часів радянської окупації. З родини греко-католиків, які не ходили до православної церкви у Родатичах, на Львівщині, а шукали де відбувалися підпільні богослужіння. Постійно наражалися на небезпеку.

У помешканні Пальчинських навіть проводили обшуки спецслужби – шукали релігійну літературу, ікони. Сам майбутній священик молодий Василь Пальчинський мав проблеми під час навчання по закінченню школи. Перед вступом до інституту у нього віднайшли церковні календарі.

«Я навіть пробув вісім місяців під арештом, — розповідає отець Пальчинський. — Отже, дорога в інститут для мене була закрита. Ще й за те, що відмовився від співпраці зі спецслужбами. Тоді я остаточно вирішив стати монахом і священиком. Відвідував підпільні науки, Служби.

Згодом отримав монаші облечини і сан священика. Жив у селі Малехові, на Львівщині. Підпільно хрестив дітей, вінчав молодят, тощо. Хоча паралельно змушений був працювати на державній роботі – музеї етнографії у Львові. Звідти звільнили за переконання. Загалом, з державних робіт мене звільняли неодноразово».

До монастиря на Майзлях отець Володимир Пальчинський прийшов 1997 року. Йому довелося зробити чимало. Тим більше отець мав досвід будівництва монастиря у Золочеві. Даху у приміщенні, де жили монахи, не було. Загалом під його керівництвом зробили капітальні ремонти усіх приміщень і церкви Царя Христа – підняли підлогу, встановили під нею опалення.

Весь розпис, іконостас – все зроблено саме тоді. Цікаво те, що у престолі церкви є мощі святого Христофора, які отець Володимир зберіг ще з часів підпілля. Також тут є мощі святого Йосафата Кунцевича і Йосафата Коциловського.

«Я зміг взяти їх у музеї, де працював, — каже священик. – Там було чимало цікавих сакральних речей і мощі. Деякі з них я передав кардиналу Мирославу Любачівському, у час його візиту до України».

Нові будівельні роботи на території василіанського монастиря і храму Царя Христа ведуться і зараз. «На парафії є чисельна громада, різні спільноти, які несуть своє служіння не лише в рамках нашої парафії, — ділиться настоятель отець Хаймик. – В монастирі мешкають одинадцять ченців – десять священиків і один брат. Всі вони задіяні на служінні».

Серед отців, які зараз на Майзлях, є також, як і отець Пальчинський, священики з підпілля. Вони теж у часи радянської окупації мали чималі проблеми.

Отець Павло Яхимець, який донедавна був ігуменом василіанського монастиря у Литві, у Вільнюсі — почав служіння ще за часів підпілля УГКЦ. У ті часи йому чудом вдалося уникнути арештів і великих проблем, адже неодноразово довелося відчути підвищену увагу з боку спецслужб.

До Греко-Католицької Церкви належала вся родина отця Павла. Разом з рідними відвідували богослужіння у районному центрі Мостиськах, або у Львові, де збиралися греко-католики підпільно. Одного разу було особливо небезпечно – ще юнакові Петру Яхимцю ледве вдалося уникнути міліції, яка з’явилася у будинку під час Служби Божої у Львові.

«Двоюрідний брат, якого вивели з будинку першим, якось зміг виправдатися, а я обманювати не вмію, то мав би проблеми, — розповідає отець Павло. — Люди, які були на цьому Богослужінні, почали обурюватися. І поки люди шуміли, я легенько вийшов і пішов геть. Мене чудом не наздогнали». Та перетнутися з правоохоронними органами довелося ще неодноразово.

Коли отець Павло уже був монахом, який прийняв довічні обіти, але працювати доводилося і на державній роботі на поштовому відділенні у Львові, його намагалися завербувати спецслужби. Прийшли просто на роботу, покликали на розмову. «Звичайно, дуже перехвилювався, але думав одне – усе в Божих руках, — ділиться священик. — Такий собі приємний чоловік – назвався Андрій Андрійович, гарно говорив, що знає, що маю помешкання у Львові і допитував звідки його взяв — а монахи-василіяни мали будинок у Львові на Левандівці, де я був прописаний разом з отцем Назарієм Лехом.

Там збиралися для навчань та молитов. Отже, той чоловік призначив зустріч у себе в кабінеті. Я відразу звернувся до отця Володимира Пальчинського — свого настоятеля. Він, в свою чергу, до протоігумена отця Дам’яна Богуна. Я не пішов на ту зустріч. Отже, Бог вберіг знову, бо розповів би правду і не уникнув би проблем». Ризикував отець Павло також, перевозячи релігійну літературу з Литви до Львова.

«У 1987 році, коли наша Церква була у підпіллі, я ще з двома отцями їздив до Литви до отця Йонаса Войтоніса, який служив у костелі Матері Божої Доброї Ради. Через нього ми зверталися до підпільної друкарні, де друкували молитовники, книжки-розважання для духовних осіб, релігійні книги для наших монастирів, — розповідає отець Павло. — Також нам допомагав отець Володимир Прокопів, який був священиком і служив в латинському обряді.

Його також заслали до Сибіру з України, куди не зміг повернутися, тому переїхав до Литви. Потягом літературу везли до України. Щоразу хвилювалися, щоб нас з тією літературою не спіймала міліція. Не доїжджаючи до Львова, просилися у провідників і виходили у приміських селах. Були випадки, коли на нас злилися, але дозволяли вийти. Так береглися від небезпеки. Молилися Вервичку і, щоправда — жодного разу правоохоронці нас не потурбували».

Отець Климентій Шувар ще студентом музичного училища мав проблеми через свої переконання.

«Я завжди любив виконувати релігійні пісні. Знав їх чимало ще з дитинства, бо живучи з родиною в Почаєві, бігав до церкви і допомагав співати своїй тітці у маленькому хорі. Також мій дідусь слухав радіо Ватикану, — ділиться отець Климентій. — Завжди мав пісенник з літургійними піснями. Ховав його, адже така література була на той час заборонена.

Одного разу виконуючи літургійну пісню в навчальній аудиторії, не помітив як підійшли студенти-заочники. Не звернув увагу на їх присутність, про що згодом пошкодував. Ті ж студенти якось запросили мене в гості до знайомих. Ми про щось там спілкувалися і тут вони увімкнули програвач з касетою. Чую – а це я співаю Літургійну пісню.

Почав просити, щоб нікому це не вмикали і що не треба було взагалі записувати. Геть розхвилювався і почав обурюватися. Мене вдарили і досить сильно так, що розсікли брову. Почали погрожувати віддати касету директору училища».

Та хлопцеві пощастило. Директор, який був переконаним комуністом, на той час був у відпустці, тому касету віддали завучу. Завуч виявився людиною порядною — викликав студента і віддав касету, наказавши знищити і попередив про те, що необхідно бути більш обачним.

«Ті хлопці ще намагалися за мною слідкувати, але Бог милував — з часом заспокоїлися і мене все ж не виключили з училища і про моє захоплення не дізналися спецслужби», — ділиться отець Климентій.

А от отець Даниїл Сікора – капелан, який неодноразово побував у зоні АТО на сході України. Він не хоче про це розповідати на загал. Але від його колег дізналася, що після одного такого відрядження він сильно захворів – перестудив легені, лицевий нерв, ноги.

Адже увесь час перебував в окопах на самій передовій – поряд з вояками, щоправда – без зброї. Тепер скаржиться, що його не відпускають на схід взимку. А хотів би там бути якомога довше. Тому, якщо чує скарги про якісь такі «проблеми», каже, щоб подумали про те, що відбувається на сході України.

Загалом кожен з отців-василіян, які служать у монастирі і церкві на Майзлях, по-своєму цікавий і унікальний. Адже вони проводять, без перебільшення, величезну роботу з людьми, особливо – молоддю, дітьми. За їх підтримки функціонують спільноти, школи, гуртки, мистецькі колективи. Відбуваюся семінари, конференції, фестивалі — хто не знає про фестиваль «Коляда на Майзлях».

Отці-василіяни служать не лише на Майзлях. Причиною тому, зі слів ігумена отця Йосафата Хаймика, є те, що до монастирів завжди тягнуться люди звідусіль, щоб знайти особливу духовну підтримку, яку впевнені, обов’язково отримають.

Наталія ПАЛІЙ

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*