середа , 14.11.2018

Продала корови, свині та коня, щоб зібрати гроші для поїздки на заробітки в Італію

Не всім заробітчанам живеться «солодко». Однією з таких була наша сьогоднішня героїня Марта.

– Коли саме Ви поїхали на заробітки та що Вас до цього спонукало?

– Це було в далекому 2005 році. Тоді, після смерті чоловіка, я перестала бачити сенс життя. Був такий період, коли й сама хотіла померти, аби тільки не залишатися сам на сам з думками і тим горем. Проте якось тримали діти, хоч і пороз’їжджалися по світі, допомагали сусіди.

Я майже півроку ходила, як у воду опущена, навіть не могла знайти собі місця. Тоді одна знайома запропонувала поїхати з нею на заробітки в Італію. А що робити? Я погодилася, аби тільки не сидіти в чотирьох стінах.

Знайома знайшла людину, яка виготовила нам «липові» документи та пообіцяла влаштувати там на роботу й перевезти через кордон. Проте за усе довелося заплатити аж півтори тисячі євро.

На той час це були великі гроші. Щоб їх зібрати, я продала корови, свині, коня та дрібну птицю і ще й була змушена позичити частину. Проте є жінки/дівчата, які зичать усю суму, а потім ще й віддають з процентами, тому мені, можна сказати, пощастило.

– Не боялися віддавати таку суму невідомій людині?

– Боялася, а чому ж ні? Проте чоловік взяв частину за оформлення документів, все інше ми віддали безпосередньо перед поїздкою.

– Як тривала сама поїздка?

– Нас, людей 15, посадили у бус і повезли. Попередили зразу, аби не брали багато одягу. Перед кордоном кожному вручили дозволений максимум сигарет та алкоголю – так перевізники заробляють додатково.

На самому кордоні довелося заплатити митникам по 5-10 євро, аби нас не сильно перевіряли та не прискіпувалися до документів, а там, після печатки у паспорті – довгоочікувана свобода й нове життя… як воно здавалося на перший погляд.

– Чому тільки здавалося?

– Бо насправді все зовсім не так, як здається. Може хтось і потрапляє в гарні умови, до гарних роботодавців, проте це лише одиниці, винятки з правил.

– Куди потрапили Ви?

– Спочатку нас поселили у двокімнатну квартиру. Ви хоч уявляєте собі – чоловіки та жінки, 15 людей, у двокімнатній квартирі. З роботою було трохи проблематично. Спочатку «розіпхали» тих, у кого майже ідеальне здоров’я та хто може важко працювати фізично (хоча дивуюся, куди вже важче?). Інших працевлаштували десь через тиждень.

Я потрапила до чоловіка, за яким потрібно доглядати. Ха, звична справа, подумаєте ви. Можливо, проте він не лише був хворим фізично, але й частково психічно. Деколи міг насварити, обматюкати, штовхнути, пробував і вдарити, але, на щастя, вдавалося втекти в ті моменти. Так я відмучилася сім років, доки він не помер.

– Не пробували піти на іншу роботу?

– Куди? Заробітчани тут мають суворо визначені місця. Перейти можна тільки тоді, коли людина поїхала з місця, або коли ти сам собі знайшов клієнта. Всі інші варіації майже неможливі.

До того ж, в мене був настільки сильно завантажений роботою день, що шукати нове місце я не мала як і коли.

– Скільки Вам платили і скільки годин на день Ви працювали?

– Це навіть смішно і страшно згадувати. З сином того чоловіка ми домовилися на восьмигодинний робочий день з одним вихідним на тиждень. Проте я допустила суттєву помилку, яка перетворила сім років мого життя на пекло. Я погодилася жити в домі того чоловіка.

Тоді я була необізнана, частково залякана. Коли я почула, що за квартиру треба платити майже половину місячної зарплати, то думала, що то дуже багато і, що вже краще ті гроші зекономити. Проте таке рішення перетворило мене на раба. День у день від самого ранку і до світанку, без вихідних та вільного часу я працювала на пана (бо по-іншому його не назвеш).

От тільки, як тепер каже молодь, «прикол» у тому, що платили мені за вісім годин шість днів на тиждень, весь інший час я працювала безкоштовно. Будь-які спроби поговорити про підвищення зарплати закінчувалися сваркою та нагадуванням, що я живу в їх домі.

Хоч так і не можна казати, але я була дуже рада, коли той чоловік помер і в моїх послугах сім’я більше не потребувала. Я ніби вирвалася з клітки. Навіть легше було дихати.

– Знайшли іншу роботу?

– Так. Проте шукала виключно на окремо домовлені години. Взяла кілька будинків на прибирання та готування їжі. А на оренду квартири грошей я вже не жаліла.

Знаєте, лише через сім років після життя в Мілані я його побачила вперше. Яке це красиве місто, ви навіть не уявляєте, скільки там всього гарного, незвичного, неймовірного! Це божественне місто!

Тоді я поклялася собі, що більше ніколи не житиму в домі з паном і не працюватиму більш ніж вісім годин на добу. А для чого? Мої діти влаштовані й теж живуть в Європі, в Україні у мене вже немає дому – я всюди і від усіх вільна.

– Як Ваше життя влаштоване зараз?

– Прекрасно! Я живу в Італії законно, маю роботу, яка мене не сильно обтяжує, проте дозволяє непогано заробити. У вільний час я відпочиваю, подорожую, гостюю у дітей. Я заслужила це життя і абсолютно ним задоволена.

Джерело: Христина СЛОТА, “Терноград”

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates