неділя , 21.10.2018

Як прикарпатська монахиня допомагає тим, хто на дітей не чекав

Коли брат Надії розповів про своє покликання, мама була в шоці: “Як в монастир підеш? Я хочу мати внуків”. Брат їй на те відповів просто – “Будете мати внуків по всьому світу”.

Дванадцятирічна Надійка дивилася на брата і теж хотіла в монастир. Її захоплювати ці, здавалося, завжди усміхнені люди у чорному вбранні, пише УП.Життя

За сім років вона наважиться розповісти про це батькам.

Ще вісім – і Надія стане сестрою Марією, прийме вічні обіти та виховуватиме зграю не своїх дітей.

МАТІНКА

Матінка Марія Непорочна належить до згромадження сестер Воплоченого Слова.

Її глобальна місія – євангелізувати, тобто нести добру звістку в суспільство. Конкретно – допомагати одиноким матерям, яким нікуди йти.

У свої 28 вже рік вона працює настоятелькою Будинку матері й дитини в селі Горохолино на Івано-Франківщині. Цей будинок – частина Містечка милосердя св. Миколая.


Купують продукти та оплачують комунальні послуги також з пожертв – як самі кажуть, – завдяки Божому Провидінню.
Будівлю розміром у три поверхи їм подарували благодійники. Всередині побут вже облаштували, тепер чекають на кошти для ремонту фасаду.

Матері, які опинилися у кризових життєвих ситуаціях, живуть тут стільки, скільки треба – від тижня до кількох років. Сестри допомагають у вихованні дітей.

Єдина вимога – жінки мають погодитися з усталеними правилами та розпорядком. Жодна з них не позбавлена батьківських прав, тож несе відповідальність за своїх дітей самостійно.

– Найважче – навчити маму бути мамою. Щоб вони не розслаблялися, мовляв, це можуть зробити сестри. Так, ми можемо, – розповідає Матінка. – Але коли діти прибігають і хваляться своїми успіхами, то ми наполягаємо: “Йди скажи мамі”.

Одна справа, коли за відмінну оцінку її похвалить монахиня. А інша – коли це зробить мама. Увага мами має особливу цінність.


Перед обідом Матінка допомагає розкласти прибори: на кожен стіл підбирає однакові тарілки і чашки, викладає рівно ложки і виделки, перевіряє наявність серветок. Наголошує – важливо творити сімейну атмосферу.
У їдальні за першим столом сидять матері з наймолодшими, за другим – школярики, а третій – для сестер і гостей.

– Ми одразу попереджаємо: це не гуртожиток, де можна зачинитися у своїй кімнатці. До нас часто потрапляють жінки, які не планували ставати мамами. І для того, щоб справитися зі стресом і навчитися материнству, їм треба спілкуватися з іншими.

Матінка пояснює – тут ніхто нікого не засуджує. Насамперед сестри борються за життя. Визнають, діти поза шлюбом – це гріх, але вони не винні в тому. Батьки дають тіло, а душу – Бог, тож тільки Він має право її забирати.


Зараз у Будинку матері й дитини проживає троє сестер і семеро матерів з дітьми.
– Поставимо себе на місце тієї дитини: чи хотіли би ми, щоб батьки нас в лоні вбили? Звісно, ми не пропагуємо життя поза шлюбом, – наголошує настоятелька. –Навпаки – говоримо про подружжя і вболіваємо, щоб вони створювали сім’ї.

Ще двоє поки не можуть забрати своїх дітей з Будинку, тож живуть окремо, поки їхні діти – тут. Одна лікується від алкогольної залежності, інша – мешкає з новим чоловіком і готує для дітей потрібні умови проживання.

– Та мама має двох хлопчиків від різних чоловіків. Як господиня – дуже добра, але має розумові відхилення і важкий життєвий шлях – після інтернату 10 років жила на вулиці та залежна від чоловіків.

Вона ще трималася, коли була тут. Сама зізнавалася, що краще себе почуває, коли молиться і сповідається.

Соціальна служба поставила вимоги: дитині необхідне окреме ліжко, стіл для навчання, вода в хаті, опалення, вільний доступ до школи і лікарні. Сподіваємося, вона впорається.


– Та, я по віник прийшов.
– О, Максимчик! – звертається Матінка до хлопчика, голова якого визирає з-за дверей. – Ви прибираєте?

– Максим вже ходить до п’ятого класу, а Едік – до третього. Це діти жінки, про яку я щойно розповідала. В нас хлопчики можуть перебувати тільки до 12 років, бо в них починається підлітковий період, та й окрім маминої опіки вони потребують чоловічого плеча.


Ніхто з мешканців Будинку милосердя не знає мови жестів, тож для спілкування з Яною виробили свою систему знаків. Наприклад, провести долонею по обличчю – це дякувати, кругові рухи руками одна над одною в повітрі – говорити з сестрою у Skype. 
Нашу розмову слухає, але не чує, Яна (імена героїв змінено, – авт.). Попри відсутність слуху та певні розумові порушення не відпускає сина ні на хвилинку.

Якщо порозумітись не вдається, Яна пише на аркуші, виводить букви пальцями по поверхні, або просто бере за руку, веде і показує.

Зараз Яна намагається пояснити, що хоче поговорити з бабусею. Для цього Матінка має написати бабусі повідомлення. Монахиня терпеливо і наполегливо намагається словами, жестами і телефоном пояснити Яні, що зробить це потім.

– Вона добра, і дуже любить малого, – говорить Матінка зі світлим захопленням. – Одного дня вона тут внизу прибирала, раптом підняла голову і наче прислухається. Тут я чую – малий починає скиглити. Ще не встигла їй того сказати, як вона кинула віник і побігла. Дивовижно!


Батьки Надії після одруження довго не могли мати дітей. А після поїздки в Почаїв Бог благословив аж на п’ятьох. Двох, щоправда, згодом забрав собі.
ВЕСІЛЛЯ З БОГОМ

– Добре пам`ятаю той вечір. На третій день Різдва, 9 січня, ми з молоддю ходили вертепом, відвідували одні одних. І коли ми зі старшою сестрою повернулися додому, я розказала родині, що йду в монастир.

Мама спочатку сильно плакала, але прийняла мій вибір. Батькам важко відпускати дитину навіть заміж, що вже говорити про монастир?

Але вони розуміли, що не можуть відмовити Богові – Він так багато для нас зробив.

З дитинства Надія ходила на катехизацію, потім – до молодіжної громади при церкві, зналася із сестрами.

Мама дівчини брала активну участь в організації дитячих таборів, куховарила там. Тож розуміла, куди відправляється її дочка, але свою дитину завжди важче пожертвувати, аніж чужу.

– На Закарпатті є аспірантат, де неповнолітнім можна жити з монахинями з дозволу батьків. Я дуже туди хотіла. І хоча мій старший брат уже був в монастирі, я сумнівалася, що мене відпустять. Куди мене таку малу? Тож навіть нічого не говорила ні сестрам, ні батькам.

В старшій школі думала: “Може, це просто захоплення? Ще університет закінчу, а там подивимось”.

Надія таки вступила до івано-франківського університету на факультет дошкільної освіти, але думки про монастир її не полишали.

Після духовних вправ, де молилася наодинці з Богом, вирішила остаточно: відкладати більше не можна. На другому курсі пішла на кандидатуру в новіціат (місце, де дівчата готуються стати монахинями).

В університеті на півроку взяла вільне відвідування, потім – академвідпустку, а опісля – забрала документи.

Реакція одногрупників була передбачуваною. Деякі думали, що дівчина просто не хоче ходити на пари, інші – що Надія носить під серцем дитину і прикривається монастирем. Треті ж припускали, що в сім’ї дівчини сталася якась трагедія, скажімо, вигнали з дому.

– Це було смішно. Ти розумієш, що Бог тобі дає таку ласку, а світ думає, що в монахи йдуть, коли тебе хтось лишив. Таке враження, що в монастирі лише сліпі й криві , я не хочу нікого образити.

Мамі дівчини також закидали, як вона – жінка й мати – могла таке дозволити: мовляв Надію зазомбували чи закодували.

– Для світу це дико і не зрозуміло, але це добре! Бо це означає, що ми вибрали правильну дорогу, – розмірковує Матінка. – Перших християн також переслідували. Переслідували, бо не розуміли.

Я ніколи не критикую і не осуджую, вони просто не усвідомлюють, що можна жити обітом чистоти, не виходити заміж, не шукати пригод, бути убогим і послушним.

“Чому я маю слухатись? Хіба це не суперечить моїй волі?” – запитують. Ні, не суперечить, тому що воля – це не вседозволеність. Це не вибір між добром і злом, а між добром і більшим добром.

Дев’ятнадцятирічна Надія склала клятву чистоти, убогості та послуху і прийняла нове ім’я.Біла сукня, віночок і обручка як символи вічного нареченства.

Потім вона поїде до Італії на навчання в Католицькій академії.

На першу місію відправиться в новіціат допомагати настоятельці.

А через рік сама стане настоятелькою в Тернопільському Домі милосердя для старших жінок, ще через рік – тут в Горохолино.

– Я не можу сказати, де краще чи легше. Ти маєш бути готовим до всього. Наприклад, у Домі милосердя для старших жінок в будь-який момент хтось міг відійти у кращий світ. Але поки я була там, ніхто не помер.

А потім мене перевели до матерів з маленькими дітьми. Тут же найменше сподіваєшся на таке, аж раптом помирає новонароджений хлопчик, – скрушно пригадує Матінка.

СВОЯ ІСТОРІЯ

– Ігорчик, Христинка, Христинка, Евелінка, Максим, Володя, Едуард, Богдан, – Марта перебирає сардельки руками, рахуючи потрібну кількість. Відрізає, ставить в киплячу воду.

Марта приїхала сюди, коли її дочці було сім днів. Тепер вони чекають, ось-ось проріжеться перший зуб. Асі – півроку, Марті – двадцять один. Дівчина чорноволоса і смуглява. За освітою вона палітурник і оператор комп’ютерного набору. Після закінчення училища працювала в супермаркеті, бувало, по кілька діб поспіль.

Матінка розповідає, що Марта має квартиру в Новому Роздолі, але та в жахливому стані. Минулого року держава виділила кошти на косметичний ремонт у помешканнях дітей-сиріт, але вже півроку терміни того ремонту переносяться. Тож Марта чекає в Будинку матері й дитини.

О шостій ранку треба вставати – готувати сніданок. Діти збираються до школи. О сьомій п’ятдесят автобус їх забирає. Далі – снідають матері, потім – сестри, адже на дев’яту годину богослужіння.– З іншого боку, що самій робити в місті. А тут і швидше час минає, і десь похвалять тебе за смачний обід, уже приємно, – зізнається.

Матері не зобов’язані щодня бути в церкві, але в неділю та свята – так. Якщо потрапляють сюди нехрещені – приймають тайну хрещення, якщо ніколи не сповідалися – готуються до сповіді.

– На перший час сестри нас підстраховували, бо розуміли, як важко нам призвичаїтись. А потім виробився графік. Тепер я прокидаюсь найраніше і буджу інших матерів. Бо так хвилююсь, щоб діти не пішли голодними до школи, – каже Марта.

Хазяйнувати вона вчилась з азів. Спершу варили овочеві супи для матерів, які годують грудним молоком. А тепер вона з легкістю готує тісто для пиріжків, ліпить вареники чи пельмені. Зізнається, якщо дочка спокійна, то на кухні працюється з радістю. Втомлює хіба те, що готувати доводиться на велику кількість людей.

– Я – людина, яка нічого не вміла, а тепер допомагаю іншим та ще й відповідаю за кухню. Приймаю і видаю продукти, прибираю, тримаю ключі від складу, – пишається Марта.

Кожна мама має обов’язок і щодня прибирає закріплену за нею територію. Одна миє сходи, інша – коридор, третя – певну кімнату. Усі, крім того, чергують на кухні.

Сьогодні на вечерю – піца. У згромадженні Воплоченого Слова по всьому світу в суботній вечір готують піцу. До страви треба ще докупити продуктів, тож разом збираємося в магазин.

Марта приміряє на Асю кілька костюмчиків і вибирає той, що сидить найкраще, хапає з ліжка плед, накидає на себе куртку, не застібаючи її.


– Тато їздив на заробітки, а мама була з нами. В один момент їй стало з трьома важко і вона намагалася забутись в алкоголі. Важко… наче ми якісь мішки з картоплею, їй-богу. Відмовилась від нас.
Дорогою згадує дитинство:

Марті тоді було не більше року, сестрам Христині і Софії – два з половиною і чотири. Наймолодша саме хворіла, а тому всіх трьох дівчат забрали в лікарню.

Потім тато віддав їх у львівський дитячий будинок, далі потрапили в обласний санаторій. Мама зникла.

– Тато наш з Туркменістану, а мама… Мені говорили, що вона з Одеси. Хоча на фото вона не дуже схожа на українку. Я лише знаю ім’я. І все.

З батьком Асі Марта мала стосунки півроку. Потім він пішов в армію, бо там “платять великі гроші, і робити сильно не треба”, хоча виявилось зовсім по-іншому.

Коли Марта дізналась, що носить під серцем дитину, він заборонив і думати про аборт, але дуже скоро зрікся своїх слів.

При запитаннях про хлопця Марта ніяковіє, голосно сміється, потім бере себе в руки і розповідає:

– Я чекала, а від нього ні звістки. За деякий час дзвоню ще раз і чую: “Я одружуюсь, не ламай мені життя”. Дитині вже півроку, а його рідні навіть не знають, що мають внучку, племінницю.

Я була на сьомому місяці вагітності, коли він розписувався. А нещодавно чула, що уже розійшовся. Недовго потішився.

Я не вимагаю аліментів. Не цікаво – до побачення. Під час вагітності у мене були страшні проблеми з нирками. Плакала, бо була загроза не народити. Він обіцяв скинути гроші на лікування – чекаю по сьогодні.

Якщо до літа відремонтують квартиру, Марта планує піти вчитися, бо сироти мають можливість до 23 років вільно здобувати вищу освіту і отримувати стипендію. А тих грошей, що виділяються на дитину, вистачить хіба на памперси і кашу, жаліється дівчина.

В кожної мами тут своя така ж, але інша, історія. Чоловік Божени після народження дитини потрапив до в’язниці. Вероніка народила у 12-річному віці, батько невідомий. В гуртожиток для глухонімих Яну з дитиною не пустили, а з хлопцем у неї не склалося.

– Та тут у всіх з ними не склалося, – підсумовує Марта.

– Пиши, пиши. П`ятдесят шість.(НЕ)СОЦІАЛЬНІ ПРАЦІВНИКИ

– …шість…

– Відняти – сорок два-а.

– …два-а-а…

– Поділити на сім. Порі-і-івнює.

– …рівнює… П`ятдесят!

– Так, добре, тільки не спіши. Бо ти карлюкаєш, коли поспішаєш. Так, Івасику?

Іван переводить мову:

– Матінка, а казали, що в понеділок будуть роздавати призи.

– Та-а-ак, будуть нагороди: одна за навчання, а друга для тих, хто не запізнюється на молитву і чемний в капличці.

Матінка старається приділити увагу кожній дитині, почути кожне прохання, відреагувати на кожну скаргу.

Зізнається, з одного боку – це велика жертва, з іншого – радість. Але головна її місія, каже, – любити Ісуса Христа.

Навіть на обручці вона викарбувала собі таке гасло, щоб своєю людською природою це не забути. Бо як казала Мати Тереза, “Монахи – не соціальні працівники, а слуги Христові”.

У Будинку матері й дитини, пояснює Матінка, своє материнство монахиня мусить віддати чужим дітям. Але водночас рідна мама для них має залишитись на першому місці.– Коли брат говорив про внуків, мама не зрозуміла, що він мав на увазі. Аж тоді, коли складав вічні обіти в Італії (а це було через вісім років), вона збагнула. Як? Семінаристи, отці і монахи з різних країн – всі її кликали “мамо”.

– Материнські почуття – це природньо. Монахиня є жінкою і мамою. Маємо місію передати це духовне материнство і дітям, і матерям.

Кажуть, монахині не народжують дітей, отже, не знають як це – бути мамою.Якщо хтось так думає, нехай приїде до нас і подивиться.

Піца готова, повечеряли, можна і мультфільм подивитись. У невеликій дитячій ігровій вмістився десяток людей: сестри, мами, діти. Хто на кріслі, хто на підлозі, хто на іграшку вмостився.


– Я дуже люблю дітей. Я була свідома того, що своїх ніколи мати не буду, але ось бачите, Бог мені дав багато дітей. Духовних. І маленьких, і старших, і дорослих. Це непросто прийняти і зрозуміти, але навіть мої батьки є мені духовними дітьми, –розтікається в усмішці і змовницьки додає: – То треба бути в монастирі, щоб знати такі секрети.
Матінка бере на коліна Данилка, пригощає солодощами із великого пакета.

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates